Леся Українка
Рольова гра.
З’являється ведучий, Іван Франко й Леся Українка.
Іван Франко зачитує учням уривок зі своєї статті
про Лесю
Українку: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте» Україна не чула такого
сильного, гарячого та поетичного слова, як із
уст сеї слабосилої, хворої дівчини». І ще: «Її
поезія – то огнисте оскарження того гніту
сваволі, під яким стогне Україна».
Леся Українка:
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука?
Чи пісня й думка кволі?
Ведучий: Леся Українка
цілком і повністю усвідомлювала високу місію
митця – давати надію зневіреним, підтримувати в
них силу духу, кликати до гідного людини життя.
Леся Українка: Народилась я в
сім’ї відомої української письменниці Олени Пчілки та юриста Петра Антоновича
Косача, який приділяв багато уваги моїй
освіті. А Квітка – це прізвище мого чоловіка – відомого
музикознавця-фольклориста Климента Квітки. Коли мені було тринадцять років, я написала
вірш «Конвалія», бо люблю природу, ціную людяність, засуджую байдужість і нешанобливе ставлення панів до
простих людей. Серед близького мого оточення були відомі діячі культури:
М.Драгоманов, М.Старицький, Михайло Віталійович Лисенко, дружина якого навчала
мене гри на фортепіано, згодом я навчалася вдома з братом Михайлом. Разом із
ним ми брали участь у літературних вечорах, а ще їздили з мамою збирати
обрядові пісні. Пригадую, що в чотири роки
я вже добре читала, а у вісім років
написала свій перший вірш «Надія». Я знаю більше десяти мов.
Ведучий: Леся Українка найславніша, бо
завжди жива і промовляє до нас, і на її голос озивається наша душа і серце.
Леся Українка: Я
на гору круту, крем’яную
Буду камінь важкий піднімать.
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Немає коментарів:
Дописати коментар